Азійська молодь більше не хоче працювати на заводах і фабриках

Фото: Forbes

Молодь в Азії, яка була основною частиною штату тамтешніх заводів і фабрик, вже не так охоче йде працювати на виробництва. В Китаї у червні безробіття молоді у містах становило 21%. Виробники усіляко намагаються зробити роботу привабливішою, але це має свої наслідки для брендів, ринків і споживачів. Головний – підвищення цін на товари. Wall Street Journal дослідив цей тренд та його вплив на світ. Forbes стисло переказує матеріал

---

Азія – світовий виробничий центр недорогих товарів широкого вжитку, які продаються по всій планеті. Але в регіоні наростає проблема: азійська молодь не бажає працювати на місцевих заводах і фабриках. Саме дешева робоча сила Азії останні три десятиліття давала змогу світовим споживачам насолоджуватися широким асортиментом цих товарів.

За словами співзасновника фабрики одягу UnAvailable у Хошиміні (Вʼєтнам) Пола Норрісса, працівники від 20 до 30 років, які є основною робочою силою в його індустрії, регулярно покидають програму навчання для роботи на його фабриці. Хто залишається, працюють лише кілька років. Підприємець сподівається, що покращення умов праці сприятиме зменшенню плинності кадрів і відтоку молоді.

«Жодна країна у світі більше не даватиме вам те, що ви хочете, – відзначає він. – Людям і брендам доведеться змінювати споживчі звички».

До такої стратегії вдалися й інші виробництва. Окрім вдосконалення умов праці, заводи збільшують зарплати, виплати на харчування та створюють дитсадки при виробництві. 

Наслідки цього тренду вже відчули на собі деякі бренди. Виробник іграшок Hasbro цього року повідомив, що брак робочої сили у Вʼєтнамі й Китаї спровокував підвищення цін. Виробник «Барбі» Mattel, у якого велика виробнича база в Азії, теж зіткнувся зі зростанням витрат на працівників. Обидві компанії підвищили ціни на свою продукцію.

Nike, яка виробляє більшість свого взуття в Азії, заявила у червні, що її продукти подорожчали через збільшення вартості робочої сили.

Демографічна ситуація

У 1990-х Китай та низка інших азійських країн стали частиною світової економіки, перетворивши нації бідних селян на двигуни виробництва. Завдяки цьому здешевшали товари тривалого користування, наприклад, велика кухонна техніка чи меблі.

Але зміна поколінь вносить свої корективи в устрій, до якого звик світ. Молодь, яка освіченіша за своїх батьків та спостерігає різноманітність способів життя в соцмережах, вирішує, що вони не мають обмежуватися лише стінами заводів і фабрик.

Демографічні зміни також відіграють свою роль. Молоді люди в Азії народжують менше дітей і не так рано, як їхні батьки. Тому вони не відчувають необхідності забезпечити собі стабільний дохід до 30 років. А успішна сфера послуг пропонує менш обтяжливу роботу продавцями у торгових центрах чи адміністраторами в готелях.

Особливо гостро проблема стоїть у Китаї, де у червні зафіксовано 21% безробіття молоді у містах. Це попри брак робочої сили на заводах. Міжнародні компанії почали переносити виробництво з Китаю у Малайзію, Індонезію, Вʼєтнам та Індію. Але й там власники заводів і фабрик скаржаться на проблему залучення молоді.

Зарплати на заводах у Вʼєтнамі з 2011-го виросли більш ніж удвічі – до $320 на місяць, згідно з даними Міжнародної трудової організації при ООН. Це втричі перевищує темпи аналогічного зростання у США. Останні доступні ООН дані показують, що в Китаї з 2012-го по 2021-й зафіксовано 122% зростання зарплат працівників виробництв.

Та деякі колишні працівники заводів зізнаються, що краще отримуватимуть менші гроші, але будуть самі собі керівниками, працюючи в доставленні товарів чи таксі, аби тільки не бути в атмосфері постійного тиску та стресу на виробництві.

Труднощі перенесення виробництва

Зараз уже не так легко перенести виробництво у не дуже дорогі країни. В Африці та Південній Азії, де потенційно багато робочої сили, можна наштовхнутися на політичну нестабільність, брак хорошої інфраструктури й малоосвідчених робітників.

Бренди одягу, які вирішили переїхати у Мʼянму та Ефіопію, мають проблеми з виробництвом через громадянські заворушення й війну. Колись можна було покладатися на Бангладеш у виробництві одягу, але тепер на заваді стала жорстка торгова політика держави та перевантажені порти.

Завдяки великому населенню Індії виробники замість Китаю обирають її, але й там керівники заводів кажуть про складнощі з утриманням молоді. Багато хто обирає сільське життя за підтримки виплат від держави або тимчасові підробітки у містах, ніж життя у фабричних гуртожитках. Досвідчені інженери покидають заводи заради роботи в ІТ-сфері.

Деякі азійські власники фабрик намагаються зробити працевлаштування у них привабливішим, відкриваючи дитсадочки та фінансуючи програми з технічної підготовки співробітників. А хтось обирає перенести виробництво у сільську місцевість, де люди більш схильні до ручної праці. Але мінус у цьому – відстань до портів і постачальників.

Власниця меблевої компанії Acacia Woodcraft Крістіна Чен перенесла виробництво з Китаю у сільський район Вʼєтнаму. Вона відмовилася від індустріального регіону типу Хошиміну саме через жахливі історії про плинність кадрів і зростання зарплат робочим.

Чен розповіла, що тепер на її фабриці, яка постачає меблі в США, працюють люди від 40 до 50 років. Дехто з них не вміє читати, тому інструкції треба пояснювати на словах чи показувати. Але ці робітники стабільніші, каже вона. Підприємиця розповіла, що цінує молодь, яка вміє читати, й активно залучає її до прийняття рішень.

У 2001-му Nike повідомила, що понад 80% робітників її фабрик знаходилися в Азії, а типовому працівнику було 22, він/вона не були у шлюбі й виросли на фермі. Сьогодні середній вік робітника фабрики Nike в Китаї становить 40 років, а у Вʼєтнамі – 31. Частково причина – у швидкому старінні населення Азії.

Maxport Limited Vietnam, постачальник Nike, працює з 1995-го року, і останнім часом компанія помітила зростання конкуренції за робочі руки. Maxport обладнала свій завод великими вікнами, посадила тисячі рослин і збільшила програму підготовки для молодих співробітників, які хочуть стати керівниками. Але це все одно не надто допомагає. Програму підготовки випускників шкіл довелося закрити, бо мало хто залишався на заводі після її проходження. Наразі близько 90% працівників Maxport – це люди віком 30 років й старше.

Брак молодої робочої сили штовхає заводи до автоматизації виробництва. Але тоді виникає проблема з пошуком працівників, які здатні керувати складним обладнанням. Не так багато молоді йде вчитися на інженерні професії. А ті, хто йдуть, потім обирають ІТ-сферу чи офіси, а не заводи й фабрики.

На думку Річарда Джексона, директора таїландської рекрутингової фірми JacksonGrant, «фабрикам треба або більше платити за бажані навички, або жертвувати вміннями, які їм потрібні».

Молодь із країн, що розвиваються, яка раніше пішла б працювати на завод, тепер усе частіше обирає догляд за літніми людьми в розвинених країнах. За словами колишніх робітників фабрик, які обрали такий шлях, доглядати за старенькими вигідніше, і над ними не стоїть менеджер, який вимагає працювати все швидше й швидше.